Ірен Роздобудько “Зів’ялі квіти викидають”

– Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! Їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих. 

– А ти? Ти викинула ці квіти?

Мені захотілося розпочати огляд “зів’ялих квітів” саме з цієї цитати. Кожен із нас, я в цьому впевнена, виношує у собі невеличкий камінь, тягар минулих років. Він не завжди дає нам рухатися вперед, постійно нагадуючи про минуле; якщо виразитись іншими словами – цей камінь тягне нас вниз. Коли квіти у вазі в’януть, ми беремо та викидаємо їх у смітник, адже вони більше не являються привабливими і наганяють смуток. Так само, як і квіти, ми маємо скинути зі своєї душі цей камінь. Я знаю, що це неймовірно тяжко зробити, але ми самі робимо вибір – рухатись далі, чи так і жити з тим каменем на душі. Отож, давайте спробуємо. Скинули? А ось тепер вийдіть на вулицю та вдихніть повітря на повні груди. Дихається легше, правда?

424q0vIB0lw

“Зів’ялі квіти викидають” – саме з цієї книги розпочалось моє знайомство з Ірен Роздобудько. І якщо бути чесною, то це перший автор, який ознайомив мене з сучасною українською літературою. На сьогоднішній день, Роздобудько являється однією із найуспішніших українських письменниць. Її стиль завжди різний: сьогодні ви розслідуєте загадкове вбивство, завтра ви п’єте чай з мсьє Паскалем та його друзями, а післязавтра ви занурюєтесь у психологічний роман, віддаючи себе повністю бурі емоцій. Іноді ви настільки зливаєтесь з книгою, що перестаєте розуміти – це все відбувається лише на хрустких аркушах паперу. Кожен герой книг Ірен, це цікава особистість, з насиченим життям та багатою історією.

“Життя дуже коротке. А ще – воно досить просте, незважаючи на всю поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо.”

Роман “Зів’ялі квіти викидають” розповідає нам історію двох актрис радянських часів, Едіт Береш та Леди Ніжиної. Дві жінки, дві долі, одне кохання. Едіт – еталон краси, сталева леді, сильна особистість. Леда – ніжна та світла, здавалось би – дмухнеш,та її не стане..але так здається лише на перший погляд, вона не боїться нікого та нічого. Обидві жінки доволі таки різні, але об’єднує їх обох любов до чоловіка на ім’я Лебідь, відомого на той час сценариста, та неприязнь одна до одної. Вони ніколи не зустрічалися, але їхня ворожба була довжиною у все життя. Одну жінку Лебідь зробив своєю законною дружиною, інша ж була для нього коханкою. Не дивлячись ні на що, акторки палко кохали його, адже любов – сліпа.

Минають роки, Едіт та Леда опиняються у пансіонаті для акторів похилого віку. Вони не знають, що між ними більше не роки ненависті, а всього лиш якихось кілька метрів. І тут з’являється звичайна дівчина по імені Стефка, яка влаштовується нянечкою у пансіонат. На момент своєї роботи там, дівчина переживає особисту драму. Чи могла б вона подумати, що пансіонат та його мешканці зігарють велику роль у її житті, а вона – у їхньому? Саме Стефка стає таким собі символом миру між двома кумирами радянського кіно.

“Нехай у тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший – щоб відтинати минуле, хоч яким воно було, і йти вперед, другий – нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, щоб ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій – щоб боронитися від ворогів.”

Дуже часто буває, що несприятливі емоції, ненависть та злість прокрадаються у наші серця та заволодівають нами. У такі моменти ми не можемо себе контролювати і робимо багато безглуздих речей, про які в кінцевому результаті дуже жаліємо. Роман “Зів’ялі квіти викидають” вчить нас викреслювати з нашого життя все негативне та погане. Він показує нам, що прощення являється великим Даром Божим і що саме воно приносить нашій душі легкість. Ми не повинні витрачати наше життя на те, щоб злитись один на одного. Натомість, нам потрібно наповнювати його яскравими фарбами та світлими моментами.

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: 5.

До нових зустрічей, the bookette.

The_Bookette2

Advertisements

Ренсом Ріггз “Дім дивних дітей”

Буду з вами відвертою. Коли всі читали цю книгу, я казала, що ніколи не читатиму її. Дивна обкладинка, дивна історія.. Зазвичай, мене захоплюють такі речі, але цього разу мене щось абсолютно не тягнуло до дивного світу Ренсома Ріггза. Коли подруга подарувала мені цю книгу, я зрозуміла, що все ж таки буду змушена її прочитати, хоча, мені дуже не хотілося. Я довго відкладала її “на потім”, але кілька місяців тому щось змусило мене витягнути “будинок” з книжкової полички. Знаєте, зараз я сміливо можу сказати, це одна з найкращих книг, які я прочитала за своє життя. Цікава, містична, інтригуюча, захоплива..ти ніби пірнаєш у неї, ти гуляєш з дивними дітьми, з Еммою, в чиїх руках народжується вогонь, з Єнохом, який має здатність ненадовго всилити в життя навіть в олов’яного солдатика, та з безліччю іншими дітьми. Літати під хмарами без усіляких гелікоптерів, літаків, та повітряних куль? Це під силу легенькій, немов пір’їнка, Оливці. Пересунути автомобіль з-за допомогою одних лиш рук та неймовірної сили? Вам у пригоді стане Бронвін. Зустрівши раз дивних дітей та їхню імбрину, пані Сапсан, ви ніколи не зможете забути про них. Ви завжди будете хотіти ще.

image

“Ми тримаємося за свої казки до тих пір, поки ціна віри в них не стає занадто високою.”

Що ж, я вас познайомила з кількома мешканцями дитячого будинку, а тепер прийшов час розповісти більше про дивовижну історію Ренсома Ріггза. Постараюсь обійстись без спойлерів! Головному герою книги, Якобу, його дідусь завжди розповідав дивні історії, про таємничий острів, про його мешканців, та про чудовиськ, які хочуть заволодіти світом дивних дітей. Все своє дитинство хлопчик вірив у розповіді улюбленого дідуся, поки не подорослішавши, він не почав усвідомлювати, що монстри, це насправді фашисти, а дитячий будинок абсолютно не належить дивним дітям – це будинок для біженців, євреїв. З цього ми розуміємо, що події книги будуть відбуватися, як і в теперішньому світі, так і в часи Другої Світової Війни. Одного вечора Якоб знаходить тіло свого дідуся, а коли він повертає голову у пошуку вбивці, то зустрічається віч-на-віч із чудовиськом, тим самим, про якого в дитинстві йому розповідав дідусь. Це травмувало хлопчика і він був змушеним відвідувати психіатра, який порадив Якобу (разом із його батьком) поїхати на той самий острів, на якому колись буцім-то жив його дідусь, та про котрий він завжди згадував у своїх казках. На острові хлопчина знаходить руїни дитячого будинку та місцевих жителів. Під час війни острів бомбардували, та одна з бомб влучила прямо у сиротинець; усі його жителі загинули. Ви можете подумати, що на цьому історія закінчується, але ж ні…з цього усе тільки починається!

“Колись я мріяв про втечу від звичайного буденного життя, але воно ніколи не було звичайним. Я просто не помічав, наскільки незвичайним воно було.”

У продовж всієї книги у вас буде таке відчуття, немов вам дали можливість випробувати машину часу, тож ви подорожуєте у далекий вересневий день, 1940-го року. Повірте, це надзвичайно класне відчуття!

Зараз я безмежно вдячна подрузі за цю книгу, а також автору, за те, що познайомив мене з дивними дітьми.

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: 5.

До зустрічі, the bookette.

The_Bookette2

Ден Браун “Інферно”

Скажу чесно, я ніколи б не подумала, що буду читати Дена Брауна, та ще й з таким захопленням! Про цього автора я чула давно, коли його твір “Код Давінчі” став світовим бестселером. Правда, чула я лише негативні речі. Чому ж так? Мені розказували, що в книзі йдеться про те, що в Ісуса була, як-то кажуть, позашлюбна дитина, а я з дитинства являюсь дуже віруючою людиною і мені завжди не подобалося, коли люди говорили такі речі. Пам’ятаю своє обурення – як хтось може взагалі таке писати? Що ж сказати, мале-дурне. А почала читати Брауна я зовсім випадково. Цього літа мені випала нагода поспілкуватися із знайомою, з якою ми не чулися роками. Так вийшло, що розмова зайшла про книги і, як виявилося, наші літературні інтереси майже ідентичні. Я попросила її порадити мені декілька цікавих книг і вона назвала “Інферно”. На наступний день я пішла в магазин та придбала цю книгу, довіряючи смаку знайомої.

large (1)_Fotor

Отже, поговоримо про роман американського письменника та журналіста, Дена Брауна. Якщо коротко, то я була просто взахваті! Все читалося на одному подиху. О 4 ранку взагалі не хотілось спати, а натомість хотілось гортати сторінки “Інферно”, дізнаючись, чи професор Ленґдон та Сієна знайдуть посмертну маску Данте, чи зможуть розшифрувати таємне послання на звороті маски, та чи зможуть встигнути ліквідувати вірус Цобріста? Книга закінчилась, а мені хотілось ще і ще.

“Пам’ятай нинішній день, бо з нього починається вічність.”

Звичайні чорні літери, яскраво видрукувані на трішки жовтуватих аркушах паперу, заставлять читача подорожувати, я би сказала, вишуканим, італійським містечком, багатим пам’ятками світового значення. Флоренція. Вперше, за всі прочитані мною книги,  у мене було відчуття, ніби я прогулялася місцем, у якому завжди мріяла побувати. Разом з Робертом та Сієною я бродила вуличками міста, переховувалась у садах Боболі, відвідала палаццо Веккью, де лазила самими потаємними, реально існуючими, ходами. Якщо в школі на уроках історії я часто кімарила, то тут я ковтала кожне слово “Інферно”.  Книга розповідає історію життя Данте, приводить нас у місце, де хрестили Аліґ’єрі, а потім…потім подорож продовжується, але вже не романтичною Флоренцією, а величною Венецією, звідкіля ми вирушаємо у таємничий Стамбул.

“Найгірша самотність у світі – це ізоляція, у яку ти потрапляєш, коли тебе не розуміють.”

На цьому я закінчу свою розповідь, щоб не спойлерити все тим, хто ще не встиг прочитати захопливий, історично-детективний, роман Дена Брауна. Після прочитання цієї книги, мені хотілося розповідати про неї усім знайомим, та просто випадковим перехожим на вулиці. Тепер я з великим нетерпінням чекаю виходу фільму “Інферно”, з Томом Хенксом у головній ролі, який вийде на екрани 14-го жовтня 2016-го року.

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: велике та жирне 5.

До зустрічі, the bookette.

The_Bookette2