Рей Бредбері “451° за Фаренгейтом”

451 ° за Фаренгейтом – температура, при якій самозаймається папір. Про цю книгу багато розмовляли. Цю книгу перечитало безліч людей. Мені соромно це признати, але “451 градус” мене не зачепив. Можете в мене кидати помідорами, але не дістала я від цієї книги той “кайф” (якщо говорити молодіжним сленгом), який дістають інші читачі. Сюжет чудовий! Він цікавий! Я навіть не можу представити, що я робила б, якби у світі не залишилось жодної книги. Раз вже на те пішло, то я справді не розумію людей, які за своє життя не прочитали жодної книги просто так, для себе. Але ось сам текст книги…він не вразив. Можливо, цю антиутопію варто читати мовою оригіналу, можливо вся справа в перекладі.. Звичайно, було кілька таких речень, які я підкреслила олівцем, але це й усе. Напевне, Бредбері просто не для мене. Можливо я просто очікувала більшого від книги, тому і трішки розчарувалась. А можливо, я просто ще не була готовою до прочитання цього роману і мені варто повернутись до нього трішки пізніше.

2ubiox4ghiY

Для тих, хто ще “в танку”, я постараюсь розповісти, про що книга Бредбері. (Увага! Можливі спойлери!)

“Зрештою, ми живемо в епоху, коли люди вже не уявляють цінностей. Людина в наш час – як паперова серветка: в неї сякаються, бгають, викидають, беруть нову, сякаються, бгають, кидають..”

Роман-антиутопія одного з найвідоміших американських письменників-фантастів омальовує майбутнє, принаймі те, яким його бачив Бредбері у 50-і роки. Влада має повний контроль над суспільством, більшість людей майже зомбовані. Держава старається вкласти у голови людей те, що їм зручно. Книги заборонені, читання вважається незаконним і порушення дисципліни строго карається. Якщо у наші часи пожежники боряться з вогнем, то у книзі вони розпалюють його; вони спалюють знайдену літературу, яку останки свідомих людей старанно переховують. Жахливо те, що пожежникам давали наказ спалювати не лише книги, а й квартири, чи навіть будинки, в яких їх було знайдено…до тла. Цитуючи один з інтернет ресурсів, “Це роман про важке прозріння особи в тоталітарному суспільстві”. Головний герой “451 градусу” – пожежник по імені Монтег. Впродовж всієї книги він бореться з державою, бореться зі своєю жінкою, зомбованою телебаченням, переховує заборонену літературу, а в результаті, переховується й сам. Для мене цей герой немов птах, закритий у клітці, який зрештою виривається на волю. Це людина-фенікс, яка народжується знову, завдяки книгам.

Я вдячна Бредбері за чудову ідею книги. Хоча роман мені не сподобався, про що я писала вище, він все ж таки заставив мене замислитись. Автор чудово показав читачам, що буде, якщо світом заволодіють одні лиш комп’ютери та телефони, а діти будуть тицяти у паперову книгу дерев’яним патичком, запитуючи себе: “А що це таке?”

“Мені потрібно поговорити, а слухати мене нікому. Я не можу говорити зі стінами, вони кричать на мене. Я не можу говорити з дружиною, вона слухає тільки стіни.”

tumblr_mhmig5lwfq1rw6lx6o1_500У кінці “451 градуса” Монтег знаходить маленьку групу людей, таких, як він. Кожен з цієї групи був носієм якоїсь книги. І тут я подумала, яку б книгу обрала я, якби мені було дозволено “стати” книгою? Яку книгу обрали б ви?

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: книга – 2, сюжет – 5.

Читайте, мої любі, поки на це є час та можливість!

Обіймаю, the bookette.

The_Bookette2

Advertisements

Ренсом Ріггз “Дім дивних дітей”

Буду з вами відвертою. Коли всі читали цю книгу, я казала, що ніколи не читатиму її. Дивна обкладинка, дивна історія.. Зазвичай, мене захоплюють такі речі, але цього разу мене щось абсолютно не тягнуло до дивного світу Ренсома Ріггза. Коли подруга подарувала мені цю книгу, я зрозуміла, що все ж таки буду змушена її прочитати, хоча, мені дуже не хотілося. Я довго відкладала її “на потім”, але кілька місяців тому щось змусило мене витягнути “будинок” з книжкової полички. Знаєте, зараз я сміливо можу сказати, це одна з найкращих книг, які я прочитала за своє життя. Цікава, містична, інтригуюча, захоплива..ти ніби пірнаєш у неї, ти гуляєш з дивними дітьми, з Еммою, в чиїх руках народжується вогонь, з Єнохом, який має здатність ненадовго всилити в життя навіть в олов’яного солдатика, та з безліччю іншими дітьми. Літати під хмарами без усіляких гелікоптерів, літаків, та повітряних куль? Це під силу легенькій, немов пір’їнка, Оливці. Пересунути автомобіль з-за допомогою одних лиш рук та неймовірної сили? Вам у пригоді стане Бронвін. Зустрівши раз дивних дітей та їхню імбрину, пані Сапсан, ви ніколи не зможете забути про них. Ви завжди будете хотіти ще.

image

“Ми тримаємося за свої казки до тих пір, поки ціна віри в них не стає занадто високою.”

Що ж, я вас познайомила з кількома мешканцями дитячого будинку, а тепер прийшов час розповісти більше про дивовижну історію Ренсома Ріггза. Постараюсь обійстись без спойлерів! Головному герою книги, Якобу, його дідусь завжди розповідав дивні історії, про таємничий острів, про його мешканців, та про чудовиськ, які хочуть заволодіти світом дивних дітей. Все своє дитинство хлопчик вірив у розповіді улюбленого дідуся, поки не подорослішавши, він не почав усвідомлювати, що монстри, це насправді фашисти, а дитячий будинок абсолютно не належить дивним дітям – це будинок для біженців, євреїв. З цього ми розуміємо, що події книги будуть відбуватися, як і в теперішньому світі, так і в часи Другої Світової Війни. Одного вечора Якоб знаходить тіло свого дідуся, а коли він повертає голову у пошуку вбивці, то зустрічається віч-на-віч із чудовиськом, тим самим, про якого в дитинстві йому розповідав дідусь. Це травмувало хлопчика і він був змушеним відвідувати психіатра, який порадив Якобу (разом із його батьком) поїхати на той самий острів, на якому колись буцім-то жив його дідусь, та про котрий він завжди згадував у своїх казках. На острові хлопчина знаходить руїни дитячого будинку та місцевих жителів. Під час війни острів бомбардували, та одна з бомб влучила прямо у сиротинець; усі його жителі загинули. Ви можете подумати, що на цьому історія закінчується, але ж ні…з цього усе тільки починається!

“Колись я мріяв про втечу від звичайного буденного життя, але воно ніколи не було звичайним. Я просто не помічав, наскільки незвичайним воно було.”

У продовж всієї книги у вас буде таке відчуття, немов вам дали можливість випробувати машину часу, тож ви подорожуєте у далекий вересневий день, 1940-го року. Повірте, це надзвичайно класне відчуття!

Зараз я безмежно вдячна подрузі за цю книгу, а також автору, за те, що познайомив мене з дивними дітьми.

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: 5.

До зустрічі, the bookette.

The_Bookette2

Ден Браун “Інферно”

Скажу чесно, я ніколи б не подумала, що буду читати Дена Брауна, та ще й з таким захопленням! Про цього автора я чула давно, коли його твір “Код Давінчі” став світовим бестселером. Правда, чула я лише негативні речі. Чому ж так? Мені розказували, що в книзі йдеться про те, що в Ісуса була, як-то кажуть, позашлюбна дитина, а я з дитинства являюсь дуже віруючою людиною і мені завжди не подобалося, коли люди говорили такі речі. Пам’ятаю своє обурення – як хтось може взагалі таке писати? Що ж сказати, мале-дурне. А почала читати Брауна я зовсім випадково. Цього літа мені випала нагода поспілкуватися із знайомою, з якою ми не чулися роками. Так вийшло, що розмова зайшла про книги і, як виявилося, наші літературні інтереси майже ідентичні. Я попросила її порадити мені декілька цікавих книг і вона назвала “Інферно”. На наступний день я пішла в магазин та придбала цю книгу, довіряючи смаку знайомої.

large (1)_Fotor

Отже, поговоримо про роман американського письменника та журналіста, Дена Брауна. Якщо коротко, то я була просто взахваті! Все читалося на одному подиху. О 4 ранку взагалі не хотілось спати, а натомість хотілось гортати сторінки “Інферно”, дізнаючись, чи професор Ленґдон та Сієна знайдуть посмертну маску Данте, чи зможуть розшифрувати таємне послання на звороті маски, та чи зможуть встигнути ліквідувати вірус Цобріста? Книга закінчилась, а мені хотілось ще і ще.

“Пам’ятай нинішній день, бо з нього починається вічність.”

Звичайні чорні літери, яскраво видрукувані на трішки жовтуватих аркушах паперу, заставлять читача подорожувати, я би сказала, вишуканим, італійським містечком, багатим пам’ятками світового значення. Флоренція. Вперше, за всі прочитані мною книги,  у мене було відчуття, ніби я прогулялася місцем, у якому завжди мріяла побувати. Разом з Робертом та Сієною я бродила вуличками міста, переховувалась у садах Боболі, відвідала палаццо Веккью, де лазила самими потаємними, реально існуючими, ходами. Якщо в школі на уроках історії я часто кімарила, то тут я ковтала кожне слово “Інферно”.  Книга розповідає історію життя Данте, приводить нас у місце, де хрестили Аліґ’єрі, а потім…потім подорож продовжується, але вже не романтичною Флоренцією, а величною Венецією, звідкіля ми вирушаємо у таємничий Стамбул.

“Найгірша самотність у світі – це ізоляція, у яку ти потрапляєш, коли тебе не розуміють.”

На цьому я закінчу свою розповідь, щоб не спойлерити все тим, хто ще не встиг прочитати захопливий, історично-детективний, роман Дена Брауна. Після прочитання цієї книги, мені хотілося розповідати про неї усім знайомим, та просто випадковим перехожим на вулиці. Тепер я з великим нетерпінням чекаю виходу фільму “Інферно”, з Томом Хенксом у головній ролі, який вийде на екрани 14-го жовтня 2016-го року.

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: велике та жирне 5.

До зустрічі, the bookette.

The_Bookette2