thebookette

Будинок, в якому немає книги, подібний до тіла, позбавленого душі. ©Цицерон

Ірен Роздобудько “Зів’ялі квіти викидають”

– Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! Їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих. 

– А ти? Ти викинула ці квіти?

Мені захотілося розпочати огляд “зів’ялих квітів” саме з цієї цитати. Кожен із нас, я в цьому впевнена, виношує у собі невеличкий камінь, тягар минулих років. Він не завжди дає нам рухатися вперед, постійно нагадуючи про минуле; якщо виразитись іншими словами – цей камінь тягне нас вниз. Коли квіти у вазі в’януть, ми беремо та викидаємо їх у смітник, адже вони більше не являються привабливими і наганяють смуток. Так само, як і квіти, ми маємо скинути зі своєї душі цей камінь. Я знаю, що це неймовірно тяжко зробити, але ми самі робимо вибір – рухатись далі, чи так і жити з тим каменем на душі. Отож, давайте спробуємо. Скинули? А ось тепер вийдіть на вулицю та вдихніть повітря на повні груди. Дихається легше, правда?

424q0vIB0lw

“Зів’ялі квіти викидають” – саме з цієї книги розпочалось моє знайомство з Ірен Роздобудько. І якщо бути чесною, то це перший автор, який ознайомив мене з сучасною українською літературою. На сьогоднішній день, Роздобудько являється однією із найуспішніших українських письменниць. Її стиль завжди різний: сьогодні ви розслідуєте загадкове вбивство, завтра ви п’єте чай з мсьє Паскалем та його друзями, а післязавтра ви занурюєтесь у психологічний роман, віддаючи себе повністю бурі емоцій. Іноді ви настільки зливаєтесь з книгою, що перестаєте розуміти – це все відбувається лише на хрустких аркушах паперу. Кожен герой книг Ірен, це цікава особистість, з насиченим життям та багатою історією.

“Життя дуже коротке. А ще – воно досить просте, незважаючи на всю поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо.”

Роман “Зів’ялі квіти викидають” розповідає нам історію двох актрис радянських часів, Едіт Береш та Леди Ніжиної. Дві жінки, дві долі, одне кохання. Едіт – еталон краси, сталева леді, сильна особистість. Леда – ніжна та світла, здавалось би – дмухнеш,та її не стане..але так здається лише на перший погляд, вона не боїться нікого та нічого. Обидві жінки доволі таки різні, але об’єднує їх обох любов до чоловіка на ім’я Лебідь, відомого на той час сценариста, та неприязнь одна до одної. Вони ніколи не зустрічалися, але їхня ворожба була довжиною у все життя. Одну жінку Лебідь зробив своєю законною дружиною, інша ж була для нього коханкою. Не дивлячись ні на що, акторки палко кохали його, адже любов – сліпа.

Минають роки, Едіт та Леда опиняються у пансіонаті для акторів похилого віку. Вони не знають, що між ними більше не роки ненависті, а всього лиш якихось кілька метрів. І тут з’являється звичайна дівчина по імені Стефка, яка влаштовується нянечкою у пансіонат. На момент своєї роботи там, дівчина переживає особисту драму. Чи могла б вона подумати, що пансіонат та його мешканці зігарють велику роль у її житті, а вона – у їхньому? Саме Стефка стає таким собі символом миру між двома кумирами радянського кіно.

“Нехай у тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший – щоб відтинати минуле, хоч яким воно було, і йти вперед, другий – нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, щоб ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій – щоб боронитися від ворогів.”

Дуже часто буває, що несприятливі емоції, ненависть та злість прокрадаються у наші серця та заволодівають нами. У такі моменти ми не можемо себе контролювати і робимо багато безглуздих речей, про які в кінцевому результаті дуже жаліємо. Роман “Зів’ялі квіти викидають” вчить нас викреслювати з нашого життя все негативне та погане. Він показує нам, що прощення являється великим Даром Божим і що саме воно приносить нашій душі легкість. Ми не повинні витрачати наше життя на те, щоб злитись один на одного. Натомість, нам потрібно наповнювати його яскравими фарбами та світлими моментами.

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: 5.

До нових зустрічей, the bookette.

Advertisements

Рей Бредбері “451° за Фаренгейтом”

451 ° за Фаренгейтом – температура, при якій самозаймається папір. Про цю книгу багато розмовляли. Цю книгу перечитало безліч людей. Мені соромно це признати, але “451 градус” мене не зачепив. Можете в мене кидати помідорами, але не дістала я від цієї книги той “кайф” (якщо говорити молодіжним сленгом), який дістають інші читачі. Сюжет чудовий! Він цікавий! Я навіть не можу представити, що я робила б, якби у світі не залишилось жодної книги. Раз вже на те пішло, то я справді не розумію людей, які за своє життя не прочитали жодної книги просто так, для себе. Але ось сам текст книги…він не вразив. Можливо, цю антиутопію варто читати мовою оригіналу, можливо вся справа в перекладі.. Звичайно, було кілька таких речень, які я підкреслила олівцем, але це й усе. Напевне, Бредбері просто не для мене. Можливо я просто очікувала більшого від книги, тому і трішки розчарувалась. А можливо, я просто ще не була готовою до прочитання цього роману і мені варто повернутись до нього трішки пізніше.

2ubiox4ghiY

Для тих, хто ще “в танку”, я постараюсь розповісти, про що книга Бредбері. (Увага! Можливі спойлери!)

“Зрештою, ми живемо в епоху, коли люди вже не уявляють цінностей. Людина в наш час – як паперова серветка: в неї сякаються, бгають, викидають, беруть нову, сякаються, бгають, кидають..”

Роман-антиутопія одного з найвідоміших американських письменників-фантастів омальовує майбутнє, принаймі те, яким його бачив Бредбері у 50-і роки. Влада має повний контроль над суспільством, більшість людей майже зомбовані. Держава старається вкласти у голови людей те, що їм зручно. Книги заборонені, читання вважається незаконним і порушення дисципліни строго карається. Якщо у наші часи пожежники боряться з вогнем, то у книзі вони розпалюють його; вони спалюють знайдену літературу, яку останки свідомих людей старанно переховують. Жахливо те, що пожежникам давали наказ спалювати не лише книги, а й квартири, чи навіть будинки, в яких їх було знайдено…до тла. Цитуючи один з інтернет ресурсів, “Це роман про важке прозріння особи в тоталітарному суспільстві”. Головний герой “451 градусу” – пожежник по імені Монтег. Впродовж всієї книги він бореться з державою, бореться зі своєю жінкою, зомбованою телебаченням, переховує заборонену літературу, а в результаті, переховується й сам. Для мене цей герой немов птах, закритий у клітці, який зрештою виривається на волю. Це людина-фенікс, яка народжується знову, завдяки книгам.

Я вдячна Бредбері за чудову ідею книги. Хоча роман мені не сподобався, про що я писала вище, він все ж таки заставив мене замислитись. Автор чудово показав читачам, що буде, якщо світом заволодіють одні лиш комп’ютери та телефони, а діти будуть тицяти у паперову книгу дерев’яним патичком, запитуючи себе: “А що це таке?”

“Мені потрібно поговорити, а слухати мене нікому. Я не можу говорити зі стінами, вони кричать на мене. Я не можу говорити з дружиною, вона слухає тільки стіни.”

tumblr_mhmig5lwfq1rw6lx6o1_500У кінці “451 градуса” Монтег знаходить маленьку групу людей, таких, як він. Кожен з цієї групи був носієм якоїсь книги. І тут я подумала, яку б книгу обрала я, якби мені було дозволено “стати” книгою? Яку книгу обрали б ви?

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: книга – 2, сюжет – 5.

Читайте, мої любі, поки на це є час та можливість!

Обіймаю, the bookette.

Ренсом Ріггз “Дім дивних дітей”

Буду з вами відвертою. Коли всі читали цю книгу, я казала, що ніколи не читатиму її. Дивна обкладинка, дивна історія.. Зазвичай, мене захоплюють такі речі, але цього разу мене щось абсолютно не тягнуло до дивного світу Ренсома Ріггза. Коли подруга подарувала мені цю книгу, я зрозуміла, що все ж таки буду змушена її прочитати, хоча, мені дуже не хотілося. Я довго відкладала її “на потім”, але кілька місяців тому щось змусило мене витягнути “будинок” з книжкової полички. Знаєте, зараз я сміливо можу сказати, це одна з найкращих книг, які я прочитала за своє життя. Цікава, містична, інтригуюча, захоплива..ти ніби пірнаєш у неї, ти гуляєш з дивними дітьми, з Еммою, в чиїх руках народжується вогонь, з Єнохом, який має здатність ненадовго всилити в життя навіть в олов’яного солдатика, та з безліччю іншими дітьми. Літати під хмарами без усіляких гелікоптерів, літаків, та повітряних куль? Це під силу легенькій, немов пір’їнка, Оливці. Пересунути автомобіль з-за допомогою одних лиш рук та неймовірної сили? Вам у пригоді стане Бронвін. Зустрівши раз дивних дітей та їхню імбрину, пані Сапсан, ви ніколи не зможете забути про них. Ви завжди будете хотіти ще.

image

“Ми тримаємося за свої казки до тих пір, поки ціна віри в них не стає занадто високою.”

Що ж, я вас познайомила з кількома мешканцями дитячого будинку, а тепер прийшов час розповісти більше про дивовижну історію Ренсома Ріггза. Постараюсь обійстись без спойлерів! Головному герою книги, Якобу, його дідусь завжди розповідав дивні історії, про таємничий острів, про його мешканців, та про чудовиськ, які хочуть заволодіти світом дивних дітей. Все своє дитинство хлопчик вірив у розповіді улюбленого дідуся, поки не подорослішавши, він не почав усвідомлювати, що монстри, це насправді фашисти, а дитячий будинок абсолютно не належить дивним дітям – це будинок для біженців, євреїв. З цього ми розуміємо, що події книги будуть відбуватися, як і в теперішньому світі, так і в часи Другої Світової Війни. Одного вечора Якоб знаходить тіло свого дідуся, а коли він повертає голову у пошуку вбивці, то зустрічається віч-на-віч із чудовиськом, тим самим, про якого в дитинстві йому розповідав дідусь. Це травмувало хлопчика і він був змушеним відвідувати психіатра, який порадив Якобу (разом із його батьком) поїхати на той самий острів, на якому колись буцім-то жив його дідусь, та про котрий він завжди згадував у своїх казках. На острові хлопчина знаходить руїни дитячого будинку та місцевих жителів. Під час війни острів бомбардували, та одна з бомб влучила прямо у сиротинець; усі його жителі загинули. Ви можете подумати, що на цьому історія закінчується, але ж ні…з цього усе тільки починається!

“Колись я мріяв про втечу від звичайного буденного життя, але воно ніколи не було звичайним. Я просто не помічав, наскільки незвичайним воно було.”

У продовж всієї книги у вас буде таке відчуття, немов вам дали можливість випробувати машину часу, тож ви подорожуєте у далекий вересневий день, 1940-го року. Повірте, це надзвичайно класне відчуття!

Зараз я безмежно вдячна подрузі за цю книгу, а також автору, за те, що познайомив мене з дивними дітьми.

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: 5.

До зустрічі, the bookette.

Ден Браун “Інферно”

Скажу чесно, я ніколи б не подумала, що буду читати Дена Брауна, та ще й з таким захопленням! Про цього автора я чула давно, коли його твір “Код Давінчі” став світовим бестселером. Правда, чула я лише негативні речі. Чому ж так? Мені розказували, що в книзі йдеться про те, що в Ісуса була, як-то кажуть, позашлюбна дитина, а я з дитинства являюсь дуже віруючою людиною і мені завжди не подобалося, коли люди говорили такі речі. Пам’ятаю своє обурення – як хтось може взагалі таке писати? Що ж сказати, мале-дурне. А почала читати Брауна я зовсім випадково. Цього літа мені випала нагода поспілкуватися із знайомою, з якою ми не чулися роками. Так вийшло, що розмова зайшла про книги і, як виявилося, наші літературні інтереси майже ідентичні. Я попросила її порадити мені декілька цікавих книг і вона назвала “Інферно”. На наступний день я пішла в магазин та придбала цю книгу, довіряючи смаку знайомої.

large (1)_Fotor

Отже, поговоримо про роман американського письменника та журналіста, Дена Брауна. Якщо коротко, то я була просто взахваті! Все читалося на одному подиху. О 4 ранку взагалі не хотілось спати, а натомість хотілось гортати сторінки “Інферно”, дізнаючись, чи професор Ленґдон та Сієна знайдуть посмертну маску Данте, чи зможуть розшифрувати таємне послання на звороті маски, та чи зможуть встигнути ліквідувати вірус Цобріста? Книга закінчилась, а мені хотілось ще і ще.

“Пам’ятай нинішній день, бо з нього починається вічність.”

Звичайні чорні літери, яскраво видрукувані на трішки жовтуватих аркушах паперу, заставлять читача подорожувати, я би сказала, вишуканим, італійським містечком, багатим пам’ятками світового значення. Флоренція. Вперше, за всі прочитані мною книги,  у мене було відчуття, ніби я прогулялася місцем, у якому завжди мріяла побувати. Разом з Робертом та Сієною я бродила вуличками міста, переховувалась у садах Боболі, відвідала палаццо Веккью, де лазила самими потаємними, реально існуючими, ходами. Якщо в школі на уроках історії я часто кімарила, то тут я ковтала кожне слово “Інферно”.  Книга розповідає історію життя Данте, приводить нас у місце, де хрестили Аліґ’єрі, а потім…потім подорож продовжується, але вже не романтичною Флоренцією, а величною Венецією, звідкіля ми вирушаємо у таємничий Стамбул.

“Найгірша самотність у світі – це ізоляція, у яку ти потрапляєш, коли тебе не розуміють.”

На цьому я закінчу свою розповідь, щоб не спойлерити все тим, хто ще не встиг прочитати захопливий, історично-детективний, роман Дена Брауна. Після прочитання цієї книги, мені хотілося розповідати про неї усім знайомим, та просто випадковим перехожим на вулиці. Тепер я з великим нетерпінням чекаю виходу фільму “Інферно”, з Томом Хенксом у головній ролі, який вийде на екрани 14-го жовтня 2016-го року.

Моя оцінка за п’ятибальною шкалою: велике та жирне 5.

До зустрічі, the bookette.

 

Рецензії на книгу. Як їх писати?

Хочеться навчитися правильно писати рецензії на книги. Можливо, в цьому немає нічого складного, та й взагалі, там не присутні жодні правила…але цікавість бере гору і тоді в допомозі стає Google. Знайшла декілька цікавих сайтів і вирішила виписати сюди, на мою думку, корисні поради.
largeПерш за все, на сайтах радять у своїх рецензіях коротко описати сюжет книги. Насправді, це доволі таки тяжко зробити, адже сюжет потрібно описати так, щоб не розкрити всі карти перед тією людиною, яка буде читати опис ще до того, як прочитає книгу. Водночас, опис повинен бути цікавим, щоб захопити читача та викликати у ньому бажання дійсно прочитати дану книгу. Їдемо далі. У рецензії важливо дати свою оцінку книзі. Я вважаю, що для цього найкраще підійде п’ятибальна шкала. Хоча, деякі книги варті того, щоб їм поставили більше за п’ятірку. Прикладом такої книги є історія про хлопчика, що вижив. Деякі сайти радять розкрити сенс назви, чому саме таку назву автор вирішив дати своїй книзі. large1                                Ці всі поради, звичайно ж, чудові, але я для себе зрозуміла одну річ. Писати потрібно від серця. Лише тоді все буде написано з душею. Якщо тобі книга сподобалась, то й писати про неї ти будеш із великим захопленням, а ці позитивні емоції обов’язково передадуться читачу.  Так і з книгами. Одразу відчуваюється настрій автора, коли йому було сумно, коли радісно, коле серце переповнювала любов, а коли кров кипіла гнівом. Я надіюся, що пости в моєму блозі будуть цікавими. Можливо, спершу вони будуть сухими, але з часом я постараюсь навчитися заповнювати їх яскравими фарбами.

Обіймаю, the bookette.

 

 

Перший запис або нема фантазії придумати красиву назву

Вирішила спробувати себе у ролі блогера.. Не знаю, що з того всього вийде, але “попытка не пытка”. Усі блогери починали з чогось, правда ж? Зазвичай, всі пишуть про те, що робили весь день; фотографи показують зроблені за день знімки, дівчата, які цікавляться косметикою, пишуть про різні бренди мейк-апу. А я…я буду писати про книги, про те, що читала або ж що хотілось би почитати. Можливо, у мене знайдуться однодумці і їм сподобається те, що я пишу. А якщо ні…то я не розстроюся, адже в першу чергу я пишу для себе.

tM61dT6wNSk

З любов’ю, the bookette.